BooksUkraine.com » Сучасна проза » Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. 📚 - Українською

Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

402
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст." автора Антологія. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 171 172 173 ... 181
Перейти на сторінку:
і намість тебе я тут здохну із-за твоєї зради, але не смійся і не веселись дуже, знай, що і тебе жде скора зрада і підла смерть.

І простягся змій по помості й здох.

Царевич, боячися все-таки зради, встромив йому меч у серце, відрубав голову, а сам пішов у дванадцятий покій. Відімкнувши зачинені двері, побачив там на лелійному ложі прекрасну дівицю.

– Встань, – каже, – немає вже того, що тебе неволив.

Але дівчина не відзивалася, а папуга з вікна крикнув:

– Дурень, дурень. Поцілуй її, дурню!

Меч зрозумів, поцілував її в чоло, а вона відкрила очі і зітхнула глибоко.

– Ходи, ходи звідси, – промовив принц, – змій убитий, а водицю-живицю візьмемо з собою.

Тоді дівчина сказала йому:

– Візьми й мертвиці, вона нам придасться, а з сеї скрині – перед і золота, скільки понести можеш.

Царевич так і учинив, і вони вийшли з замку, взявшись попідруки, й сіли на коня.

Та щойно стали спускатись вниз, почало за ними гриміти, блискати, кидати камінням. Меч хотів уже обернутись, але дівчина закрила йому очі рукою і сказала:

– І не думай, бо загинеш.

І кінь піднявся в повітря, а за другим скоком став на розпутних стежках і сказав:

– Злізай, царевичу. Далі з тобою не піду. А он твій кінь пасеться недалеко.

Царевич пустив білого коня і пригадав собі заповіт братів. Вийняв ножі, а обидва були залиті кров'ю! Тоді свиснув він на свого коня і поїхав дорогою найстаршого брата.

їде ж він, їде, аж зупинився перед воротами міста, доми котрого були покриті чорним киром.[108]

– Що се таке? – спитав він перехожого.

– Король вмирає, – відповів сей, – а там є дві шибениці. Король прийняв двох королевичів, що зайшли сюди, як своїх, а вони змовились короля струїти, царство його між себе поділити. Зрада вдалася, і їх мають повісити.

Царевич скочив на лобне місце й побачив там багато людей, а під двома шибеницями своїх обох братів.

І жаль йому стало братів дуже, тож крикнув до катів:

– Не вішайте, даруйте мені отсих двох, а я вам виздоровлю короля.

Тоді прискочив до нього народ і каже:

– Се якийсь спільник. Нехай ті повиснуть, а він, коли не оздоровить короля, піде за ними.

Тоді встромила дівчина руку в дзбанок з мертвицею і почала бризкати на людей. Де найменша крапля водиці впала, там люди від неї завмирали. Заснули й кати, а царевич розкував своїх братів і велів їм ждати його за воротами, а сам пішов до королівського замку.

Дав умираючому королеві напитися водиці-живиці.

– Ти хто такий? – спитав король, який відразу одужав.

– Я син Нарзана.

– То ти – брат отсих двох, що мене хотіли струїти?

– Брат. Я їх випросив собі за те, що тебе оздоровлю.

– Бери, – відповів король, – але й стережись, бо хто раз за ласку платив зрадою, той і вдруге се учинить. Вовка де стрінеш, то бий.

Багато обдарований королем, зустрів Меч своїх братів за воротами і взяв їх на повіз, запряжений шістьма королівськими кіньми.

Оповів братам свою пригоду, а вони присягались, що тільки злоба челяді короля і суддів зробили з них злочинців, а вони зовсім не важили на життя короля, бо струївся сам рибою, якої забагато наївся.

Меч повірив їм, і в любій згоді їхали далі, аж зупинились у темному лісі біля корчми, де стали вони на ніч.

Дівчина приготувала вечерю, а коли наймолодший брат оглядав коні і їх напував, вийшли Перстень і Берло надвір і почали пошепки радитись, що зробити, бо як брат привезе батькові водицю і тую принцесу, то стане наслідником престолу й почне над ними панувати.

– Як же би то нам його позбутись?

– Не журись, – сказав до Персня Берло. – Та він має водицю-мертвицю з собою. От її дамо напитись, то й вмре, а ми вернемось додому. За маєток і дівчину кинемо жереб.

– Погано ти радиш! – сказав молодший брат, Перстень. – Я вже не хочу вбивати брата. Він нам лише добро діяв, але, як він засне, бризнем на нього мертвицею, щоб ще лучче заснув, винесемо в ліс та й кинемо в глибоке провалля, що тут недалеко.

Згодився на те Берло, та зробили вони так, як нарадились.

Холод і волога пробудили царевича Меча, і він побачив довкола лише глибоке провалля. Пригадав собі все і гірко заплакав.

Згадав царевич, що колись врятував лиса, на котрого напав гірський орел. Лис той дав йому напам'ять пищик, щоб запищав у нього, коли буде у великій пригоді. Тепер Меч запищав тричі. Відразу вліз якоюсь дірою у його яму лис і каже:

– Здоров був, царевичу, хапай мого хвоста, а я витягну тебе звідси.

Царевич так і зробив, потому пішов до того міста, де царював його отець Нарзан.

Він увійшов у те місто, але лице його так змінилось, що ніхто його не впізнав. Невпізнаний ввійшов у царський двір, зайшов до вівчарні і дався впізнати вівчареві, а той йому каже:

– Мечу наш дорогий, царевичу, велике горе буде. Ото прийшли твої брати, привели з собою панну і принесли водицю-живицю і мертвицю. Кого хотять, того й виправляють на той світ, а твому отцеві повернули зір, і царство має бути поділене між них обох.

На ті слова зняв царевич з правої руки перстень, що його дістав на замку скляної гори від принцеси, і каже:

– Іди, дай сей перстень принцесі, що з моїми братами сюди приїхала, але не кажи ні слова, а вертай назад.

Вівчар пішов, а царевич чекав його приходу.

Аж тут відчинились двері і показалась Лелія, принцеса з замку скляної гори, і кинулась царевичу на шию.

Коли царевич оповів їй свою пригоду, побігла вона до старого царя Нарзана і розповіла про зраду братів. Цар скликав всіх людей і запитав обох своїх синів:

– Сини мої любі, ви мені дали світло очей моїх, а вам за те належиться заплата; межи вас розділю я царство своє, але скажіть мені, що я маю вчинити з такими людьми, що свого брата, котрий вибавив їх від смерті, кинули у провалля на роздертя вовкам і ведмедям.

– Для таких мало шибениці, – сказав Берло.

– Таких колесувати, – сказав молодший, не знаючи, що він сам на себе видає осуд смерті.

Цар тоді вернувся в покої, взяв за руки свого сина Меча, вивів перед весь народ. Тоді сказав наляканим двом старшим братам:

– Не хочу вас колесувати, не хочу, щоб ви гинули на шибениці, але геть з-перед мого лиця, з

1 ... 171 172 173 ... 181
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.», після закриття браузера.

Подібні книжки до «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."